Представляємо вірші нашіх земляків.
/Files/images/0_c2dfb_c1d742e9_L.jpgЗатуманилось скло від дихання.
Темна ніч просочилася в душу.
Сонний вітер своїм кахиканням
розбудив одинокую грушу.
Нахилився бузок над лавкою,
босі ноги спустивши в роси.
Тихе небо цвіте фіалкою
в верховітті зелених сосен.
І блукаєземлею вічною
теплий дух благодатного літа,
заливаючись не іронічними,
а гіркими зливами сміху.

Анастасія Сімашова.

/Files/images/pohoronka.jpgПішов мій батько у похід,
пішов і досі невертає.
А мати жде. вже стільки літ
свого солдата виглядає.
Пішовмій батько на війну,
пішов, де броди, де Карпати
Удаль громову, вогняну
на гітлерівця –супостата.
Писав:«до вісли вже дійшли.
Тут,видно, закипить водиця…»
Писав:«вже вроцлав взяли.
Штурмуєм далі – як годиться.
Здається,видно вже берлін»
-читала мама:«значить скоро …
І … більше не озвався він
–озвалось зпохоронки горе.
Полігмій батько, ще й не сам.
В страшне воєнне лихоліття,
аж сто сільчан лишилось там,
там і – навічно уграніті.
Пішовмій батько у похід
за честь і волю України.
А мати жде. Вжестільки літ …
І все не вірить, що загинув.

Антон Вергатий.
/Files/images/_3gqp1EHDCY.jpgХай вкриють скроні нам роки,
неначе снігом, сивиною,
-до материнської руки
припасти хочеться щокою.
Яка б не була доля зла,
журба, печаль та біль розтануть
від материнського тепла,
від ніжних слів: «дитя кохане …»
Долонів мами, мов рілля,
труд поорав їх борознами,
та нас пригорнуть, як маля –
і на душі зникають рани.
Ми біль і жаль кладем на них,
гіркими падаєм сльозами,
Та рідко так цілуєм їх,
аби зігріти серце мами …

Віктор Панченко.
/Files/images/003.jpgЗа річкою червень виклепував коси,
й духмянії трави ложив на покоси,
а вітер і сонечко трави сушили
і з полем зеленим про щось гомоніли.
Шуміло, плескалось зеленеє море
і вітер на крилах летів на роздоллі,
А червень духмяний виклепував коси
й світилися вогнями ранковії роси.
І жайвір у небі дзвенів стоголоссям,
І тихо під вітром тремтіло колосся,
а червеньдухмяний ходив по покосах,
волошки віночком вплітав тобі в коси.
За річкою червень виклепав коси
по травах шовкових гуляв собі босим,
А зорі у небі, мов очі світили
зі мною про щастя й любов говорили.

Леонід Сєров.
/Files/images/photo-5340.jpgОй,морозить вечір
за вікном тополі,
А я сум збираю …
Поглядаю в поле,
звідки в’ється стежка
в зелен-руті – м’ята,
Звідки своє щастя
буду ж виглядати.
Бо не хочу вірить:
що мороз все губить,
що коханий більше
цих тополь не любить …
Любить чи не любить –
поглядаю в поле …
Ой, морозить вечір
за вікном тополі.

Леонід Шерстинюк.
/Files/images/beliy_zhuravl.jpg Нам до щастя – нелегко. А до квітня далеко.
Крижаною ордою наступає зима.
Загубився від зграї одинокий лелека.
Спочивати не хоче, а дороги нема.
Через море у вирій сам ніхто не рушає.
Доведеться над степом скласти крила пружні.
Що з того, що в лелеки неспокійна душа є?
Що з того, що лелека – у своїй стороні? ...
Кураї ,наче хмари – по всьому виднокрузі.
Ні стулити хатину, ні завести сім’ю.
І чекає лелека, як калина у лузі,
як тополя у полі, на недолю свою.
Мабуть, рано зреклася мрій і радощів осінь.
Сивина огортає щедроцвіту сліди.
Назабутому з літа у стернях колоссі –
не роса,а пекучі сльозинки біди.

Микола Матвіїв.

/Files/images/скачанные файлы.jpgВслухаймось у мелодію життя,
Вдихаймо звуки з чистої криниці.
Даруймо із сердечної скарбниці
добро. Воно продовжить майбуття.
Вслухаймося в мелодію весни,
як сонячні кларнети грають всюди.
Обережім любов, зігріймо її, люди,
з любов’ю буде все живе рости.
Вслухаймося в мелодію сердець,
Чисто мажорні та мінорні звуки:
як ліс співає, п’янко пахнуть луки,
і ніжно пахне м’ята і чебрець.
Вслухаймосяв мелодію життя –
окриленіми станемо й багаті …
Багатство– це не те, що є в нас в хаті,
духовністюнаповним майбуття.

Надія Івановська.
/Files/images/5348581_thumb.jpgПрогрес ступає гордо по землі
його відчутно в морі і на суші,
ми краще стали жити. та чому,
від того зачерствіли наші душі?
Красу земну заковуєм в бетон,
Нас не чарують калинові гілки
й не знають наші діти, що колись
з верби робили чарівні сопілки.
Між гордими трояндами в саду
не видно вже хрещатого барвінку,
не вистачило місця під вікном,
щоб посадити мальву – українку.
Чому ріка змиває давнину
й далекими вже тії роки стали,
як матері ночами рушники
синам в дорогу вишивали.
Зростуть сини і підуть у життя,
де кожен обере свою дорогу.
Чи ж будуть свято пам’ятать вони,
що йде вона з батьківського порогу?

Надія Поворозник.
/Files/images/KR3.jpgВід воріт, де вишні,
до шляхів широких
юність моя вийшла
щира,ясноока.
І лягли дороги,
як далекі мрії,
холодом тривоги
і теплом надії.
Колисали верби
над водою тихо
то весняне небо,
то осіннє лихо.
Десь блукала доля,
десь злітала пісня.
Та роки замолять
всі гріхи опісля.
І прийдуть з дороги
спогади колишні
до порогу мого,
до воріт, де вишні.

Олександр Янковський.
/Files/images/18-01.jpgМова,наша мова,
Рідне наше слово
–диво калинове,
радість для душі.
В тобі спів джерельця,
струнимого серця,
пісня соловейка
з отчої землі.
В тобі дзвін криниці,
голос батька й неньки,
колір вишиванок,
в небі журавлі,
на стерні покоси
і холодн іроси,
запах короваю
на моїм столі.
Тож вивчаймо мову
і її шануймо,
і пишаймось тим,
що вона внас є.
Бо такої мови,
бо такого слова,
бо такої пісні
не знайдеш ніде.

Олена Свистун.
/Files/images/Незабудка-душистая.jpg Я повертаюся додому,
де я міцніла і росла,
тут я забуду свою втому
і про усі свої діла.
Біля воріт зустрінуть вишні,
коли вертатиму з доріг.
вони, як подруги колишні,
простелять цвіт мені до ніг.
Мені уклониться малина
і підморгне мені вікно …
Моя маленька батьківщина.
я булатут вже так давно!
І захвилюється тополя,
яка гостила в моїх снах,
чи незцуралась мене доля
на довгих пройдених шляхах?
Тихенько скрипне поріг хати
і кіт притулиться до ніг,
обніме тато, потім-мати
і весьдомашній оберіг.
Сюди несу свої здобутки,
печалі йрадості несу.
Блакитні, ніжні незабудки
немов спиняють плин часу.


Ольга Ковпак (Стоянецька)
/Files/images/10027237_c7042814.jpg Ніколи свого серця не щерби,
аби лише віспівувати гарно.
Не промовчи шевченка у собі.
Не прокричи стефаника задарма.
Творив Тараса гнів, а не жура.
А що поробиш, люде без’язикий,
коли з-за грат у душу зазира
твоя свобода, змучена до крику,
Коли поети пнуться в паничі,
і побратими цвенькають потроху,
і кобза почорніла на плечі,
як домовина вбитої епохи?!
Не возлюби себе. не розгуби
ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
і завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
і вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте?
Минаючи парнас,
Шевченко повертається додому!

Гірник Павло Миколайович
/Files/images/110246522_4437240_586.jpgБілим обсипана цвітом
вишня уполі росте.
Листя в росах-самоцвітах
зазеленіло густе.
Вітер у квітах шепоче,
бджоли над нею гудуть,
вишня –це доля дівоча,
в ній лиш щасливого ждуть.
Вишнями вкриються віти,
зачервоніютьв гіллі,
будуть жита половіти –
щедрий дарунок землі,
але протопчуть стежину
люди довишні в житах,
дівчина – стане дружина,
щастя –потоне в літах.
Вишню обламано всюди,
видно сухії гілки,
вишню жорстокії люди
не пожаліли таки,
вишня ця– доля жіноча,
пишно весною цвіла,
але не бачили очі
щастя й людського тепла …


Федір Кржечківський

Кiлькiсть переглядiв: 111

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.