Антон Варгатий

/Files/images/Vargatyy.JPG

Антон Дмитрович Варгатий народився у 1935 році в с. Янченці ( нині Радянське) Деражнянського району в родині колгоспників. Закінчив Божиковецьку середню школу, а у 1959 році – Вінницький державний педагогічний інститут. Вчителював на Вінниччині, а потім у с. Зяньківці Деражнянського району. З 1968 року – у редакції районної газети «Вісник Деражнянщини», нині заступник редактора.
Свої літературні, зокрема, віршовані проби розпочав з шкільної парти і продовжує по сьогодні. Друкується в районній та обласних газетах.

Я – націоналіст

Я – націоналіст.
Бо жадібно і ревно
Люблю мою знедолену Вкраїну –
Цю землю – дану Богом,
Отчу, кревну,
Священну, неповторну і єдину.
Я – націоналіст.
Бо понад все на світі
Люблю найкращу українську мову
Вільнолюбивим диханням зігріту
Разом - крицеву,
Й ніжно – калинову.
Я – націоналіст.
Бо палко, по – синівськи
Люблю Шевченка і Франком горджуся.
Господнім храмом – Київським і Львівським
За Україну серцем всім молюся.
Я – націоналіст.
Хоча в моїй родині
Є інша кров. І ще, можливо, буде …

Та нас ріднить
Любов до України,
Бажання їй добра
В усьому й всюди.
Я – націоналіст.
Бо не прощаю
Нікому ту найтяжчую провину,
Хто отчий дім і рід свій забуває,
Хто продає й паплюжить Україну.

Матерям – вдовам

Все життя хоч на мить
Я до тебе спішив,
До твоєї і нашої
бідної хати.
І як голос твій чув –
найщасливіший був,
Наша вічна страждальнице –
рідная мати.
В повоєнні голодні
й холодні роки
Ти була нам разом
І за маму, й за тата
А набралися літ –
виряджала у світ
Щастя – долю сирітську
у людях шукати.
Ой, нелегка та доля –
сирітська судьба,
І насущний той хліб

Ой, нелегко нам дався.
Та з тих пір по цей час
научаєш ти нас
Щоб він праведним, чесним
трудом діставався
Не забуду ті ночі
вдовині твої,
Як виходила в темінь
однісінька з хати,
Як снігами брела
навпростець від села
І шептала молитву –
за нас і за … тата.
Лиш на ранок вертала
Із зв’язкою дров
Руки зимні, як лід
зігрівала сльозами,
І у думах важких,
самотинних, німих.
Довго – довго журилась
над сонними нами

Пішов мій батько …


Пішов мій батько у похід,
Пішов і досі не вертає.
А мати жде. Вже стільки літ
Свого солдата виглядає.
Пішов мій батько на війну,
Пішов, де Броди, де Карпати
У даль громову, вогняну
На гітлерівця – супостата.
Писав: «До Вісли вже дійшли.
Тут, видно, закипить водиця …»
Писав: «Вже Вроцлав взяли.
Штурмуєм далі – як годиться.
Здається, видно вже Берлін» -
Читала мама: «Значить скоро …
І … більше не озвався він –
Озвалось з похоронки горе.
Поліг мій батько, ще й не сам.
В страшне воєнне лихоліття,
Аж сто сільчан лишилось там,
Там і – навічно у граніті.
Пішов мій батько у похід
За честь і волю України.
А мати жде. Вже стільки літ …
І все не вірить, що загинув.
Кiлькiсть переглядiв: 117

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.