Антон Дмитрович Варгатий народився у 1935 році в с. Янченці ( нині Радянське) Деражнянського району в родині колгоспників. Закінчив Божиковецьку середню школу, а у 1959 році – Вінницький державний педагогічний інститут. Вчителював на Вінниччині, а потім у с. Зяньківці Деражнянського району. З 1968 року – у редакції районної газети «Вісник Деражнянщини», нині заступник редактора. Свої літературні, зокрема, віршовані проби розпочав з шкільної парти і продовжує по сьогодні. Друкується в районній та обласних газетах.
Я – націоналіст
Я – націоналіст. Бо жадібно і ревно Люблю мою знедолену Вкраїну – Цю землю – дану Богом, Отчу, кревну, Священну, неповторну і єдину. Я – націоналіст. Бо понад все на світі Люблю найкращу українську мову Вільнолюбивим диханням зігріту Разом - крицеву, Й ніжно – калинову. Я – націоналіст. Бо палко, по – синівськи Люблю Шевченка і Франком горджуся. Господнім храмом – Київським і Львівським За Україну серцем всім молюся. Я – націоналіст. Хоча в моїй родині Є інша кров. І ще, можливо, буде … Та нас ріднить Любов до України, Бажання їй добра В усьому й всюди. Я – націоналіст. Бо не прощаю Нікому ту найтяжчую провину, Хто отчий дім і рід свій забуває, Хто продає й паплюжить Україну.
Матерям – вдовам
Все життя хоч на мить Я до тебе спішив, До твоєї і нашої бідної хати. І як голос твій чув – найщасливіший був, Наша вічна страждальнице – рідная мати. В повоєнні голодні й холодні роки Ти була нам разом І за маму, й за тата А набралися літ – виряджала у світ Щастя – долю сирітську у людях шукати. Ой, нелегка та доля – сирітська судьба, І насущний той хліб Ой, нелегко нам дався. Та з тих пір по цей час научаєш ти нас Щоб він праведним, чесним трудом діставався Не забуду ті ночі вдовині твої, Як виходила в темінь однісінька з хати, Як снігами брела навпростець від села І шептала молитву – за нас і за … тата. Лиш на ранок вертала Із зв’язкою дров Руки зимні, як лід зігрівала сльозами, І у думах важких, самотинних, німих. Довго – довго журилась над сонними нами
Пішов мій батько …
Пішов мій батько у похід, Пішов і досі не вертає. А мати жде. Вже стільки літ Свого солдата виглядає. Пішов мій батько на війну, Пішов, де Броди, де Карпати У даль громову, вогняну На гітлерівця – супостата. Писав: «До Вісли вже дійшли. Тут, видно, закипить водиця …» Писав: «Вже Вроцлав взяли. Штурмуєм далі – як годиться. Здається, видно вже Берлін» - Читала мама: «Значить скоро … І … більше не озвався він – Озвалось з похоронки горе. Поліг мій батько, ще й не сам. В страшне воєнне лихоліття, Аж сто сільчан лишилось там, Там і – навічно у граніті. Пішов мій батько у похід За честь і волю України. А мати жде. Вже стільки літ … І все не вірить, що загинув.
Коментарi