Леонід Сєров

/Files/images/Serov.JPG

Леонід Володимирович Сєров народився 9 березня 1954 року у м. Львові. Освіта - технічна. Служив у Збройних Силах.
Вірші пише з 1981 року. Друкувався в періодичній пресі. Автор колективного художньо – публіцистичного альманаху «Творче – Поділля» (Хмельницький, 2003).
Леонід Сєров в 2006 році став переможцем Першого всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград», започаткованого сином Максима Рильського Максимом у співпраці з Українським фондом культури, який очолює Борис Олійник.
Ціную пісню, мов молитву
Ціную пісню, мов молитвуi
В ній ще живе любов свята.
Я з нею йду немов на битву,
За правду йду, через літа.
Вона в мені живе з колиски,
З далеких тих юначих літ.
В ній ніжна ласка материнська,
В ній весь прекрасний, дивний світ.
В ній у нелегкії години
Шукаю все розраду я,
В ній доброта й тепло родини
І моя зоряна земля.
Вона мов птаха легкокрила
Летить крізь тернії в літа,
Яка ж у ній могутня сила,
Яка безмежна висота!
Її в душі, немов молитву,
Несу крізь днини і літа.
Хотів би я на полі битви
Із нею вмерти на устах.
А потім знов – таки ожити,
Злетіти в небо, наче птах.
Співати, мріяти, радіти,
Летіти з нею крізь літа.
Як мало ми в житті нелегкім
Красі присвячуєм себе,
Хіба ж не радують лелеки,
Що рвуться в небо голубе?
Чи не хвилює нас до краю
Веселий жайвориний дзвін?
Чи нашу душу не торкають
Дощі весняні грозові?
І теплий вітер, що над полем,
І перші котики верби,
І сонця райдужнеє коло
І ті стежинки і горби.
І далечинь полів прозора,
Що кличе душу на крило,
Ранкові і вечірні зорі
І наше ріднеє село.
Хіба душа закам’яніла?
Чи вщент зачерствіла вона?
Й не відчуваєш, земле мила,
Що вже прийшла давно весна.
Що в небі плавають лелеки
І спів пташиний звідусіль,
Як жаль, що ми в житті нелегкім
Не віддаєм себе красі.
* * *
За річкою червень виклепував коси,
Й духмянії трави ложив на покоси,
А вітер і сонечко трави сушили
І з полем зеленим про щось гомоніли.
Шуміло, плескалось зеленеє море
І вітер на крилах летів на роздоллі,
А червень духмяний виклепував коси
Й світилися вогнями ранковії роси.
І жайвір у небі дзвенів стоголоссям,
І тихо під вітром тремтіло колосся,
А червень духмяний ходив по покосах,
Волошки віночком вплітав тобі в коси.
За річкою червень виклепав коси
По травах шовкових гуляв собі босим,
А зорі у небі, мов очі світили
Зі мною про щастя й любов говорили.
Волошка
Я зустрів у полі на світанні,
Коли ледь розсіялась імла,
Дівчину, що йшла у пору ранню
Стежкою до нашого села.
Волошкові очі усміхнулись,
Усміхнулись лагідно уста,
І до мене знову повернулись
Молоді, щасливії літа,
Повернулась юність легкокрила,
Огорнула ніжністю й теплом,
А душа, мов птаха, полетіла
Вслід за нею, стежкою в село.
Хто вона, не знаю ще і досі
І в селі нікого не спитав,
Очі сині, золоте волосся …
Я її волошкою назвав.
Кiлькiсть переглядiв: 139

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.