Микола Іванович Матвіїв народився 19 січня 1940 року в селі Коржівці Деражнянського району. Закінчив Коржовецьку середню школу. Навчався в Львівському університеті на філологічному факультеті. Працював у бібліотеках і клубах Хмельниччини, Львівщини, Івано-Франківщини, Одещини, Житомирщини. Вчителював. Ще в школі почав писати вірші, згодом перейшов на прозу. Поезії його – щирі, філософські, проникнуті любов’ю до людини, до земного життя. Останні роки працював художником-оформлювачем в колгоспі ім. Суворова с. Коржівці. 25 лютого 1991 року М.І. Матвіїв відійшов у вічність.
* * *
Нам до щастя – нелегко. А до квітня далеко. Крижаною ордою Наступає зима. Загубився від зграї Одинокий лелека. Спочивати не хоче, А дороги нема. Через море у вирій Сам ніхто не рушає. Доведеться над степом Скласти крила пружні. Що з того, що в лелеки Неспокійна душа є? Що з того, що лелека – У своїй стороні? ... Кураї, наче хмари – По всьому виднокрузі. Ні стулити хатину, Ні завести сім’ю. І чекає лелека, Як калина у лузі, Як тополя у полі, На недолю свою. Мабуть, рано зреклася Мрій і радощів осінь. Сивина огортає Щедроцвіту сліди. На забутому з літа у стернях колоссі – Не роса, а пекучі сльозинки біди.
Месія
Йому вклонялися ліси, І зорі падали під ноги, У всебіч слалися дороги До справедливості й краси. У гаманці – ані гроша. В торбині – хліб і дрібка солі. Та як проходив – мимоволі Цвіла кожнісінька душа. Забувши болі і жалі, Не мав ні брата він, ні друга, Блукав бездомний волоцюга По рідній скривдженій землі Учив людей: ви – не раби, Звільніться від брехні-облуди Лиш там, де люди – горді люди, На спинах не ростуть горби … В однім селі його знайшли, Розтерзаного, на майдані. Краплини крові полум’яні Благали помсти і хвали … Отак і я. Отак і ми: Повіримо на схилі віку В святу любов, судьбу-каліку – І згинемо поміж людьми. Змітатиме в злобі усій Зневажно, легко, мов пір’їни, Дикунство – горе України – Прадавніх і нових месій.
* * *
Ні, це не ти, не ти. Пісне, у снах придумана … Тебе розпинали кати Над трупами і над думами. Слухаючи тебе – Тебе глушили громами І сяйво твоє голубе Топтали брудними ногами. Ти клаптями поповзла Поміж Європи й Азії … Не вмерла – росла і жила В темряві і в заразі. Своїх синів-орачів, Небесної вроди дочок повикидали вночі. Звільнивши зайвий куточок хатини … Ах – власний дім! Ах – щастя в теплі і тиші! … І вічно в закутку тім жили павуки і миші. Тепер тобі не іти. Не бігти: уся ж закована. Ні, це не ти, не ти. Мріє моя зґвалтована.
Коментарi