Надія Василівна Поворозник народилася 15 січня 1957 році в селі Нова Гута, що на Деражнянщині . Після закінчення Лозівської школи навчалась в Київському геолого - розвідувальному технікумі. Працювала шліфувальницею на Лозівському інструментальному заводі. Почала писати вірші ще в шкільні роки. На її вірш «Колиска мого дитинства» подільський самодіяльний композитор Микола Смагитель написав чудову пісню, яку неодноразово виконували і виконують народні хорові і вокальні колективи Деражнянщини. Її поезії друкувались в районній газеті «Вісник Деражнянщини». Певний час Надія Поворозник проживала в Миколаївській області. Нині повернулась до своєї малої Батьківщини, у рідне село і працює тут соціальним працівником.
Колиска мого дитинства
Знов сади у вишитих сорочках, У моєму рідному краю. Там, де вишня в білім повиточку, Колисала доленьку мою. Колисала в тихе надвечір’я, Зупинившись під моїм вікном, Солов’їв скликала на подвір’я Частувала зоряним вином. А коли траплялися розлуки, І збігала стежка від воріт В тузі вишня простягала руки І тихенько плакала у слід. Ягоди червоні на долонях, І роки, мов зірвані листки. Вишенько, нащо мені на скронях, Ти лишила білі пелюстки.
* * *
Разом із зорею ходить місяць в парі, Плаче солов’ями синій небокрай. Горнеться до серця пісня вечорова, І тремтить у росах зоряний розмай. Чуєш, щось шепоче із вербою вітер, Тихий сум блукає в сонному саду … Десь ми тут згубили ніжну квітку щастя … Може, то на радість, може, на біду. Ой, якби ж то знати, де її шукати, Де вона зростає, у якім краю? Чи у юних травах, чи у юних зорях? … Де то обминули долю ми свою? … Разом із зорею ходить місяць в парі По отих стежинах, де ходили ми. А літа неначе зморені лелеки, Вдарили на сполох сивими крильми.
* * *
Прогрес ступає гордо по землі Його відчутно в морі і на суші, Ми краще стали жити. Та чому, Від того зачерствіли наші душі? Красу земну заковуєм в бетон, Нас не чарують калинові гілки Й не знають наші діти, що колись З верби робили чарівні сопілки. Між гордими трояндами в саду Не видно вже хрещатого барвінку, Не вистачило місця під вікном, Щоб посадити мальву – українку Чому ріка змиває давнину Й далекими вже тії роки стали, Як матері ночами рушники Синам в дорогу вишивали. Зростуть сини і підуть у життя, Де кожен обере свою дорогу. Чи ж будуть свято пам’ятать вони, Що йде вона з батьківського порогу?
* * *
Село моє, в пелюсточці долини, Маленький рай із запахом суниць, З гніздом лелечим, з журавлиним клином, І небом у мереживі зірниць. Ти знов мене привітно зустрічаєш, Стежки під ноги стелиш з споришів. І спогади, мов ладан, Прикладаєш До зболеної, грішної душі. Вертаюсь до батьківського порогу, Туди, де наче древній оберіг, В село, в хатину, під широку крону Ще прадідом посаджений горіх. Умившись світанковою росою, Зустріну сонце на порозі дня, Тут все близьке, і все до болю рідне, Тут і сусіди ближче, ніж рідня. Село моє, не раз тобі боліло І кожна доля далася взнаки, Ти як і я, вже зовсім посивіло, Тебе також не милують роки. Хоч ясени спинаються все вище, А у садах старі вже видно пні. Мале великим стало кладовище І люду тут лиш в поминальні дні. А дні і роки линуть безупинно, І вже назад немає вороття, Але, моя маленька Батьківщино, Ще подарує Бог тобі життя! Продали діти батьківську хатину, Садок, город, криницю у садку, У хаті меблі, рушники на стінах, І образ на іржавому гвіздку. Пучечки трав, білесенькі фіранки, На миснику розставлені горшки, В кленових рамках чорно-білі Фото, На ліжку хрестиком розшиті подушки. В дітей усе нове, уже сучасне, Кому здались пожовклі знімки ті, Вони собі тепер картини куплять, Бач, не скупі знайшлися покупці. Зійшлись в ціні, обмили оборудку, Порахували гроші не спіша, А у куточку над старим ослоном Кричала криком батькова душа. Продали все, хоч пам’ять залишіте! Життя то є лише коротка мить, Не дай, Господь, і вас забудуть діти, На що було б тоді на білім світі жить? Душа благала, та ніхто не слухав, Лиш тишею бриніла далина, І лиш старенька скрипнула колиска, І відвернувся ясен від вікна.
Коментарi