Ольга Ковпак (Стоянецька)

/Files/images/olga_kovpak.jpg

Ольга Петрівна Ковпак (Стоянецька) народилася 30 січня 1953 року у Львівській області, закінчила Судововишнянську середню школу, факультет романо-германських мов Львівського державного університету (1978). Чимало років проживає на Деражнянщині. Працює завідувачем районного методичного кабінету районного відділу освіти, вчителює. Нагороджена знаком «Відмінник освіти України».
І пише вірші. Вони – щирі, теплі, читаються легко.
Перекладає з німецької поезії Фердинанда Фрейліграфа, Людвіга Уланда, з російської поезії А.Ахматової, С. Шипачова, М. Заблоцького. Видала п’ять збірок поезій «А музика звучить …», (Львів, 1997), «Мені тебе, як сонця, треба» (Львів, 2000), «Розімкнуте коло» (Хмельницький, 2002), «Ще дзвони полудня не били» (Хмельницький, 2003), «Назустріч сонцю» (Хмельницький, 2005).
Поезії Ольги Ковпак (Стоянецької)друкувалися в книзі сучасної поезії Хмельниччини «Осик осінній сон» (Хмельницький, 2001), а також в художньо-публіцистичному альманасі «Творче Поділля.» (Хмельницький, 2003), історико-літературному збірнику «Городок над Смотричем» (Городок, 2006).
* * *
Застигла батьківська сльоза край ока,
рожевим раптом стало його дно;
зажурна дума і сумна, й глибока
з’явилась враз. Та все одно
нічого думами нам не змінити:
життя дає щось і забира своє.
Ось треба дітям зараз поспішити,
бо на зворотній шлях квиток у них вже є.
Їх ждуть свої неприспані турботи:
онуки, діти й невідоме щось.
Відлуння їх державної роботи …
Так з діда-прадіда велось.
А маховик роздмухує легені
і набирає більших швидкостей,
і світ стає все більш якийсь шалений
і поглина події та людей.
* * *
Тремтить тополя край дороги
і тінь кидає на вікно,
чекають отчії пороги
того, хто був тут так давно.
Хурделить вишня білим цвітом
і дикий голуб туркотить …
І полетіла б я над світом
туди, де серденько щемить,
та доля серцю не велить
піди туди, де корінь сохне,
міліє річенька життя …
… Знов під дощем обличчя мокре,
сіріє зморене буття.
* * *
Я повертаюся додому.
де я міцніла і росла,
тут я забуду свою втому
і про усі свої діла.
Біля воріт зустрінуть вишні,
коли вертатиму з доріг.
Вони, як подруги колишні,
простелять цвіт мені до ніг.
Мені уклониться малина
і підморгне мені вікно …
Моя маленька батьківщина.
Я була тут вже так давно!
І захвилюється тополя,
яка гостила в моїх снах,
чи не зцуралась мене доля
на довгих пройдених шляхах?
Тихенько скрипне поріг хати
і кіт притулиться до ніг,
обніме тато, потім-мати
і весь домашній оберіг.
Сюди несу свої здобутки,
печалі й радості несу.
блакитні, ніжні незабудки
немов спиняють плин часу.
Кiлькiсть переглядiв: 252

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.