Віктор Панченко

/Files/images/Panchenko.JPG

Віктор Михайлович Панченко народився 24 січня 1961р. в смт. Вовковинці, що на Хмельниччині. Після закінчення восьмирічної школи навчався в Хмельницькому ПТУ, де здобув середню освіту.
Трудову діяльність розпочав на Вовковинецькій меблевій фабриці. Після звільнення з лав Радянської Армії працював електрозварювальником у пересувній механізованій колоні селища Вовковинці. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Писати вірші почав з шкільної парти, його вірші друкувалися в газетах: «Подільські вісті», «Ровесник», «Республіканський щоденник», «Веселі вісті». Багато його поезій, новел, гуморесок надруковано в районній газеті «Вісник Деражнянщини».

День Перемоги й весна
Як кров, пломеніють тюльпани на сивім граніті,
А Вічний вогонь золотить дорогі імена.
Їм серце, вклонившись, б’є в дзвони:
… «Та ні, ви не вбиті,
Ви поруч із нами весною йдете по цім світі,
Й живуть ваші мрії, як День Перемоги й весна!»
О ні, ви не згаслі зірки, а згорівши у муках.
Як вас на фашистськім хресті розіп’яла війна.
Ви в дітях воскресли! Засяяли сонцем в онуках.
В їх генах живете, як День Перемоги й весна!
Живете, як докір камінним серцям в маскхалатах:
- Вже досить лить кров – в чашу дружби
налийте вина!
… В сльозах ветеран … Та радіють його правнучата,
Їм мир серце гріє, і День Перемоги й весна!
… А сонце в блакиті вогнем незгасимим палає,
І сяє в усмішках, в очах, виграє в орденах …
Тож, хай нас лиш сонця заграва зі сну піднімає:
Скоріш прокидатись! Як День Перемоги й весна!

* * *
Там далеко за полем, за білим,
За лісами за чорними – ти.
Я би голубом став сизокрилим,
Щоб летіть в ті далекі світи.
Там згубив я на вік свою мрію,
Там моя нездійсненність бажань,
Синьоока, як небо, надія,
Що причина безсоння й бажань.
Якби в мене були тії крила, -
Без вагань я би рушив в політ,
Бо хоч ти мене вже розлюбила,
Та закрила для мене весь світ.
Крізь сніги, заметілі холодні.
Я б до тебе летів і летів.
Хоч для тебе ніхто я сьогодні –
Я забути тебе не зумів.
Я би сів на твоїм підвіконні,
І постукав у темне вікно,
Скла б торкнулись гарячі долоні,
Здивувавшись: «А що то воно?»
І гарячий твій подих, всі квіти,
Що зима малювала на склі,
Захотів би в ту мить розтопити,
Щоб побачить: «А що ж там в імлі?»
І зустрів би я знов твої очі,
Що як зорі на небі горять.
Та не хоче Господь, жаль, не хоче,

Тії крила бодай на ніч дать.
Тож якщо у холодную днину,
Голуб сяде під твоє вікно,
Кинь йому хоч маленьку зернину,
Та згадай те, що було давно.
Може в серці твоєму проснеться
Та весна що давно відцвіла …
… То не голуб – душа моя б’ється
У вікно і чекає тепла.
Материнське тепло
Хай вкриють скроні нам роки,
Неначе снігом, сивиною, -
До материнської руки
Припасти хочеться щокою.
Яка б не була доля зла,
Журба, печаль та біль розтануть
Від материнського тепла,
Від ніжних слів: «Дитя кохане …»
Долоні в мами, мов рілля,
Труд поорав їх борознами,
Та нас пригорнуть, як маля –
І на душі зникають рани.
Ми біль і жаль кладем на них,
Гіркими падаєм сльозами,
Та рідко так цілуєм їх,
Аби зігріти серце мами …
Кiлькiсть переглядiв: 122

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.