історія міста Деражня
Деражня– місто в центральній частині Хмельниччини, Деражнянської міської громади.
Деражня заснована у 1431 році. Мiсто складається з 4-х основних районiв: Мiстечко, Цукровий завод, Центр та Криничне. У 1923 розі Деражня стає районним центром, а з 1987 року віднесена до категорії міст.
Своєю назвою ці землі завдячують лісам. Етимологія слова «деражня» походить від процесу «дерти» - обробляти ліс. В далекі часи в цій місцевості було багато будівельного лісу, який жителі використовували для всіляких виробів і відправляли у різні кінці краю, а також, і в країни Європи. Звідси й пішла назва місцини, де знаходиться сучасна Деражнянщина, й назва її адміністративного центру, яке відоме з початку XV ст.
Існують інші припущення щодо походження назви місцевості, яке може походити від караїмського слова «дер Ажня» - ліс. У лісі росло багато дерев, а також водилося багато вовків. З відси і пішла назва річки Вовк, що протікає через місто Деражня.
Зараз деякі плутають Деражню Хмельницької області з населеним пунктом Деражне Рівненської обл. та пунктами Велика та Середня Деражня Житомирської обл. Часто у статтях про Деражню плутають інформацію про заснування Деражні караїмами. Ця інформація була досліджена істориком, до хмельницької Деражні це не стосується.
Місто Деражня та значна частина навколишніх сіл в 40-х роках XVI-XVIII ст. перебували у складі Барського староства Подільського Воєводства Речі Посполитої в якій посідала статус міста. В наслідок ІІ розподілу Речі посполитої змінила його на статус волосного містечка у складі Летичівського повіту Подільської губернії.
Найдавніші відомості про Деражню відносяться до XV ст. Польський король Владислав ІІ Яґайло від 16.02.1431 року записав Бедруху (Миколай Бедрих з Бедриховець) 100 гривень на Деражню. У 1469 році ця Деражня разом із іншою Деражнею (сучасне містечко) була закладена Яну Одровонжу. Перша Деражня від Яна Одровонжа та його нащадків переходить у володіння Ласкарія Лаща. Як свідчать історичні джерела Ласкарій Лащ володів «першою» Деражнею (сучасною Кальнею) з кінця XV ст. і до 1522 року, потім Андрій та Катерина Лащі. Катерина Лащова отримала це поселення у спадок після смерті свого першого чоловіка Матвія, ймовірно з прізвища Лаща. Володарка Деражні інколи в документах згадується під іншим прізвищем – Деражнянська. Після смерті Катерини Деражня була розділена між її дочками – Євою Сановічевою і Маргаритою Подчашиною.
В червні 1531 року грамота короля Сигізмунда затвердила запис «40 злотом» на частину села Матвієвої Деражні (назву отримало, від попереднього власника села – Матвія Лаща) Єві Деражнянській, яка,отримала прізвище від назви поселення. У 1522 році частину поселення, якою володіла Маргарита, викупила королева Бона, а спадщину Єви у 1532 році – Фредерик Калінський, якому король затвердив збереження старої суми в 150 грн.
Населення збільшувалось повільно, бо глинисті ґрунти не дуже приваблювали переселенців. Та найбільшою перешкодою були часті напади кримських татар. У 1567 році, під час одного з набігів, татари спалили Деражню. Однак жителі повернулися на попелище. У 1570 році в селі налічувалося 13 селян.
Потім аж до 1614 року про Деражню в історичних матеріалах зовсім не згадується. На початку XVII ст. кількість жителів у Деражні значно збільшилась, що дозволило польському уряду, за сприяння барського старости, спочатку польного, а потім коронного гетьмана Станіслава Жолкевського (Жулкевського ), закласти місто, надавши йому 9 квітня 1614 року маґдебурське право. Це сприяло розвитку торгівлі та припливу в грошовий обіг іноземної монети.
1657 році Деражня була розорена татарами. У XVII ст. вона перейшла до володінь гетьмана Івана Виговського (джерела пишуть, що була йому дарована), а згодом по конфіскації – перейшла до представників відомої шляхетської родини князів Любомирських гербу Шренява. Від Любомирських не відомо яким шляхом Деражня перейшла до Петра Ожаровського до 1776 року, від нього продана князю Адаму Понінському гербу Лодзя.
Борги змусили Адама Понінського позбутися Деражні в 1779 році. Власником Деражні та 12 навколишніх сіл від грудня 1779 року стає відомий Варшавський банкір Пьотр Ферґюссон Теппер. Який за ці землі відав 1 600 злотих.
Після покупки Деражні, наступного 1780-го року на південій околиці містечка розпоча будівництво двохповерхового палацу та закладання парку. Крім того новий власник заходився розбудовувати саме містечко: за короткий час побудував фабрику із шиття одягу, пивоварню, серед лісу заснував нове поселення, яке назвав за своїм прізвищем – Теперівка.
У 1803 році Деражня та її околиці за 30 тис. 197 дукатів дісталися варшавському банкіру Клеману (Клеменсу) Берно. Недовго володіючи Берно у 1807 продав землі Міхалу Чацькому. А у 1820 році від Чацького викупив Іґнацій Гілярій (Хіларі) Мошинський за 57 тис. карбованців. Після смерті Мошинського власником земель став його син Пьотр.
Наступним власником Деражні від 1844 року стає представник родини Раціборовських (Рациборовських) – Станіслав, син Вінцентія. Представники цієї родини володіли містом протягом кількох поколінь до революційних подій 1917-го року.
У 1902 році Віктор Раціборовський провів реконструкцію палацово-паркового маєтку, збудованого Топпером, добудувавши два крила. Сам особняк Раціборовських являв собою двоповерхову, цегляну, тиньковану, в плані – прямокутну споруду.
Відомо, що перша церква у містечку існувала вже в другій половині XVII ст. і розташовувалася на території замку. Наприкінці XVIII ст. у Деражні функціонувала ще одна церква – Хресто - Воздвиженського. Після того як Хресто-Водвиженська церква згоріла, а її парафію приписали до Свято – Михайлівської. Ця сакральна споруда побудована у 1747 році, розташовувалась, на місці сучасного містечкового будинку культури. Церква була дерев’яна, на кам’яній основі трьохкупольна споруда із дерев’яною огорожею. Поряд – дерев’яна дзвіниця з одним дзвоном. У 30-х роках ХХ ст. Свято –Михайлівський храм зруйнували, на його місці побудували Будинок культури, який діє до цього часу.
Основна частина населення Деражні була православними християнами, разом з тим у селі проживало чимало людей католицького віросповідання.
Храм римо-католицької церкви у Деражні було збудовано у 1717 році власником міста князем Антонієм Любомирським. Костел був споруджений із дубового дерева, мав довжину 33, ширину – 25, висоту 12 локтів. Стіни дерев’яні, підлога мощена каменем, частково – цеглою.
Дерев’яний костел Святої Анни проіснував до середини ХІХ ст. У 1850 році за сприянням настоятеля храму Луки Красовського та прихожан старий костел розібрали й спорудили новий, кам’яний.
Всі споруди, що дожили до наших днів, з’явилися вже після появи у Деражні рейок(1871 р.) У 1896 році відкрився вокзал. Із спорудженням у містечку залізничної станції значно пожвавилося його економічне життя. З навколишніх сіл до Деражні переселилося багато населення. Населення Деражні збільшилося з 1201 людини у 1873 році до 6118 осіб у 1897 році, з яких 5230 складали євреї. За 34 роки (1870-1904) кількість дворів зросла з 236 до 623, а жителів з 1201 до 44996. У 80-х роках у містечку було 37 крамниць, які належали місцевому поміщику, купцям і міщанам. У 1897-98 рр. забрукували одну вулицю і ринкову площу.
В продовж ХІХ століття Деражня стала єврейським містечком і залишалося ним до 1941 року. Чимало зі збережених старих будівель в Деражні належало свого часу одній з найчисельніших етнічних груп – євреям. В 1765 р. їх проживало в місті 310 чол., в 1784 р. – вже 444 чол., в 1865 р. – 1000 чол., 1897 р. – 3333 чол. Власниками майже 40 місцевих крамничок були євреї.
В історичних джерелах відомо, що Устим Кармелюк в 1830-ті роки не один раз шукав прихистку в деражнянських євреїв. Вони надавали підтримку загонам Устима Кармалюка. Після розгрому повстанського руху багато євреїв було засуджено, на громаду накладено грошовий штраф 19 тис. карбованців.
На початку ХХ-го століття в Деражні існувало понад 10 сінагог, кілька хедерів (єврейських релігійних початкових шкіл), 3 приватних єврейських училища, велика єврейська читальня. Євреї Деражні вели крупну оптову торгівлю, головним чином сільськогосподарськими продуктами, їм належали біля 30 мануфактурних магазинів, 3 оптових склади, 3 оптових магазини, 2 лісових склади, кілька десятків дрібних магазинів і крамниць.
У другій половині ХІХ ст. земство відкрило в містечку невелику лікарню, де працювало 2 лікарі і кілька фельдшерів та акушерок. На початок ХХ ст. у Деражні проживало 4884 мешканців, серед них 3333 євреїв.
Під час Першої світової війни Деражня була вузлом постачання на фронт. Ешелони проходили станцію кожних 15 хвилин. Після перевороту у жовтні 1917 року Деражню не обминула війна, єврейські погроми, колективізація 1920-х, штучний голодомор 1930-х років, радянські репресії.
У 1923 році селище Деражня стало районним центром. Його населення у цей час становило 5,5 тис. осіб, з них 4204 особи – Євреї.
На початку 30-х років у Деражні став до ладу маслозавод, торфодобувне підприємство, в 1933 році дала перший струм електростанція. На той час тут діяли дві сільські ради — українська і єврейська.
У 1910 році по вулиці Барська (сучасна Мири) був збудований «Торговий будинок». Це був цегляний одноповерховий будинок, складний у плані, несиметричний, на високому цоколі, із підвалами під усією будівлею. Пізніше особняк належав адвокату Периторіну (Гершгоріну). 1 жовтня 1918 року урядом гетьмана Павла Скоропадського в Деражні у націоналізованому будинку адвоката Гершгоріна відбулося урочисте відкриття гімназії, якій було присвоєно ім’я Т.Г.Шевченка. Восени 1920 року гімназія припинила існування. У 1921 році гімназія була перепрофільована в «єдину трудову школу», у 1923 році – у неповну середню школу (семерічку), у 1933 році – середню (десятирічку). Згодом у будівлі розмістився Будинок школяра.
У 1922 році була створена перша масова бібліотека при відділенні народної освіти Деражнянського волосного виконкому.
В 1935 році у Деражні створено МТС. З 1940 року в селищі працювали вже 2 електростанції, які забезпечували енергією місцеву промисловість. У післявоєнні роки зміцніли колгоспи. Але Деражні, як і всій Україні, довелося пережити страшні роки репресій 1937-1938 років, коли тисячі людей загинули безневинно.
У 1938 році завершено будівництво двоповерхової середньої школи. У трьох школах селища здобували знання 1326 учнів Для дітей дошкільного віку обладнано два дитячі садки на 65 місць. До послуг жителів були клуб, три бібліотеки з фондом близько 18 тис. книг, кінотетр.
Та вже з перших днів війни багато з того, що деражнянці створили своїми власними руками, своїм розумом, енергією, перетворилося в руїни. Фашистська авіація розбомбила вокзал, нафтобазу, склади райспоживсілки і заготзерна, залізничні склади, чимало будинків.
11 липня 1941 року гітлерівці захопили Деражню. Почалися роки окупації. На облік було взято все єврейське населення району, а згодом його зігнали у гетто, яке проіснувало до 5 вересня 1942 року. Того дня в яру за Деражнянським цегельним заводом гітлерівці розстріляли 1848 громадян єврейської національності, переважно стариків, жінок і дітей. Наступного дня вбили ще 1800 чоловік. На каторжні роботи до Німеччини окупанти вивезли 135 юнаків і дівчат.
В ході Проскурівсько-Чернівецької операції (березень 1944 р.) війська 1-го Українського фронту 25 березня зайняли селище і залізничну станцію Деражня.
До середини 1950-х років в місті діяло підпілля ОУН–УПА.
За повоєнні роки в Деражні збільшилась кількість промислових підприємств. Почали працювати цегельний завод, фабрика побутової хімії, комбінат побутового обслуговування, харчокомбінат, плодоконсервний і маслоробний заводи, друкарня, районне об’єднання “Сільгосптехніка». В селищі інтенсивно велося будівництво житлових будинків. Поряд з індивідуальними будинками з’явилися багатоповерхові комунальні.
В 1985 році був прийнятий в експлуатацію Деражнянський цукровий завод потужністю обробки 6 тисяч тонн цукрового буряка за добу. На жаль, через кілька років він припинив свою виробничу діяльність.
З 28 грудня 1987 року селище міського типу Деражня Указом Президії Верховної Ради УРСР було віднесене до категорії міст районного підпорядкування.
В 1991 році Україна стає незалежною державою. Політичні події відзначилися і на житті міста.
Проведено реконструкцію міського парку культури та споруджено Меморіал Слави.
Влітку 1996 року на залізничну станцію прибув перший електровоз.
2000-го року закінчено та введено в експлуатацію оновлений міський залізничний вокзал.
На початку грудня 2001 року на залізничній станції відкрито музей Південно – Західної залізниці та Бориса Степановича Олійника, який 19 років очолював столичну магістраль та був першим головою Укрзалізниці. В експозиції музею показаний розвиток залізничного транспорту від часу його зародження по сьогоднішній день, історія станції (особливо в ХХ-му столітті), а також створений меморіальний куточок Б.С. Олійника.
В 2001 році розпочалася газифікація міста. Особливо широко розгорнулася ця робота у 2002- 2005 роках.
Працюють комунальні служби. Розвивається економіка. Створюються малі приватні підприємства. Відновлюється робота з надання послуг автобусного перевезення. Розвивається спортивна та культурна галузі, створюються клуби, поліпшується суспільне життя. Ведеться робота по облаштуванню вулиць міста.
З початком війни і в наше місто прийшли страшні звістки про загиблих деражнянців. Жителі міста, схиляючи голови біля Дошки пам’яті Героїв, вшановують героїзм справжніх патріотів, які загинули, стримуючи агресію Російської Федерації, виборюючи українську незалежність та право жити на власній землі.
Мешканці Деражні пишаються вихідцями зі свого міста, які здобули визнання і славу своїми героїчними вчинками, своєю працею в різних сферах виробництва, культури, суспільного життя. Серед видатних земляків – «кіборг» Герой України – Іван Зубков, доктор медичних наук І. Лернер, диригент, заслужений артист України Василь Гулько, майстриня художнього ткацтва О. Попова, майстер художньої кераміки В. Швець, генеральний хорунжий Армії Української Держави – Левко Дроздовський, Герой Радянського Союзу Петро Стрілецький.
Коментарi