Прилюк Дмитро Михайлович
(1918-1987)
Письменник, журналіст, доктор філологічних наук, професор, декан факультету журналістики (1965-1969, 1972-1982 рр.), член Спілки письменників України.
Народився 8 листопада 1918 р. у с. Божиківці Деражнянського району Хмельницької області. Після закінчення у 1937 р. Божиківської середньої школи навчався у Харківському комуністичному інституті журналістики, був аспірантом на кафедрі, очолюваній на той час визначним українським мовознавцем Л. Булаховським, Харківського державного університету, одночасно редагував багатотиражну газету Харківського комуністичного інституту журналістики.
З перших днів ІІ Світової війни Д. М. Прилюк перебував на Південно-Західному фронті, потім навчався на курсах політичного складу запасу при Військовому окрузі, був заступником командира стройової роти по політичній частині 145-ї особливої бригади 3-тьої ударної армії Калінінського фронту, вчився та викладав тактику у Харківському вищому авіаучилищі штабних офіцерів у м. Алма-Аті.
Після демобілізації Дмитро Михайлович тривалий час працював кореспондентом і редактором вінницьких, полтавських і київських обласних газет. Завершив Д. М. Прилюк свою суто журналістську кар'єру 1958 р. у республіканській газеті «Колгоспне село» (нині «Сільські вісті»). І скрізь, де працював Дмитро Михайлович, його згадували добрим словом через роки і роки. Бо був він не лише редактором, а й чуйним наставником-вихователем. Певно, саме тому Д. М. Прилюку запропонували навчати підростаючу зміну на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Понад чверть століття свого життя віддав Дмитро Михайлович підготовці фахівців-журналістів. Працював виконувачем обов'язків доцента, старшим викладачем, доцентом, професором, завідувачем кафедри теорії та практики партійно-радянської преси, завідувачем кафедри журналістської майстерності та літературного редагування. Протягом 1965-1969 і 1972-1982 рр. його обирали деканом факультету журналістики. Вже працюючи в університеті, Дмитро Михайлович у 1968 р. захистив кандидатську і 1977 р. - докторську дисертацію - «Общественное назначение журналистского произведения».
Незважаючи на велике адміністративне навантаження, Д. М. Прилюк постійно читав студентам по кілька спецкурсів — «Теорія і практика партійно-радянської преси», «Основи журналістської майстерності», «Майстерність публіциста», «Сатира і гумор в газеті», «Фейлетон», «Газета і життя», «Публіцистична творчість».
З приходом Дмитра Михайловича Прилюка на факультет і завдяки його старанням журналістський заклад перетворився на потужну і злагоджено функціонуючу структуру з трьома формами навчання (стаціонарною, заочною, вечірньою), у складі якої постало п'ять (замість двох) кафедр, запрацювали такі важливі підрозділи, як фотолабораторія (саме з неї і почалося зміцнення матеріально-технічної бази факультету), відтак навчальні радіо- та телестудія, клас машинопису, кабінет журналістики, навчальна друкарня, з появою якої пожвавилося видання навчально-методичної літератури. Згодом налагодився випуск факультетської газети «Молодий журналіст» - бойового побратима традиційних стіннівок «Слово - зброя», «Екран новин», курсових «Блискавок» і «Бюлетенів». Окрасою тематичних стендів стали й постійно діючі фотомонтажі та фотовиставки кращих студентських робіт.
У журналістську науку Д. М. Прилюк увійшов як один із кращих її теоретиків і основоположників української школи журналістики. Визначальними віхами на шляхах її становлення стали його фундаментальні твори: двотомний підручник «Теорія і практика журналістської творчості», «Мистецтво писати», «Спостереження і дослідження фактів журналістом» тощо. Вони сприймалися громадськістю як помітні явища в освітянсько-науковому процесі, мали широкий резонанс, дістали схвалення і високу оцінку в науковців журналістських закладів нашої країни, за кордоном. Бо автор їх у своїх теоретичних студіях завжди йшов від живої редакційної практики, в тому числі й своєї власної, вміло аналізував надбання вітчизняної журналістики, критично осмислював набутий досвід і вже на основі цього робив наукові узагальнення, висновував певні закономірності, тенденції, критерії. Його підручниками і нині послуговуються викладачі та студенти журналістських навчальних закладів України, близького й далекого зарубіжжя.
Відданість Дмитра Прилюка усьому національному, українському пронизувала його педагогіку, прозу, публіцистику (книжки «Одвічне», «Село на нашій Україні», «Де ти, доле?», «Повноколосся», «Земносили», «Роки неспокійного сонця»...), проявлялася у його вдачі, поведінці, ставленні до колег і студентів (завжди тактовному, дружньому - при незмінній вимогливості до себе й оточення), навіть у зовнішньому вигляді (полюбляв ходити у вишиванках, що дуже личило йому).
Дмитро Михайлович Прилюк встиг за своє життя дуже багато, залишив глибокий і добрий слід на літературній, журналістській, науковій, освітянській ниві. Його заслуги скромно, одним рядком відзначені в Українській Радянській Енциклопедії, в «Історії міст і сіл України». На будинку, де багато літ він жив, встановлено меморіальну дошку. До 90-річчя від дня народження Д.Прилюка також встановлено меморіальну дошку в Божиковецькій школі, де він навчався. Тоді ж в його рідному селі було започатковано проведення щорічних Прилюківських читань.
Разом з дружиною Вірою Григорівною Жданенко-Прилюк Дмитро Михайлович виховав двох синів, один із яких, Юрій, теж пішов дорогою батька, 1969 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Він разом з матір'ю видав, неопубліковану за життя Д. Прилюка, батькову книгу "Диво".
Помер Д. М. Прилюк 29 вересня 1987 р. у м. Києві, похований на Байковому кладовищі.
Горлецький лук'ян Петрович
(1940-1986)
Народився 23 грудня 1910 року в селі Криничне Деражнянського району Хмельницької області. Селянська сім’я Горлицьких жила в нестатках.
Навчаючись в Деражнянській семирічці, брав активну участь у ліквідації неписьменності. Після закінчення школи влаштувався робітником на залізничну станцію Деражня. Згодом за комсомольською путівкою вступає до Саратовського військового училища прикордонних військ (РФ), яке з відзнакою закінчив у 1931 році і отримав призначення на Памір.
Перебуваючи на службі, пише короткі оповідання, статті до окружної прикордонної газети. Служив у прикордонних військах командиром взводу, заступником начальника, а згодом начальником застави, заступником редактора і редактором окружної газети.
ІІ Світова війна застала Горлецького на Кавказі у діючій армії. Пройшов через горнило усієї війни. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора, медалями. В 1957 році став членом Спілки письменників СРСР. З 1959 р. – офіцер запасу.
Окремими виданнями вийшли повісті «Далека застава» (1950), «Останній рейс» (1956), збірник оповідань «Таємною стежкою» (1958), книги повістей та оповідань «Джангірові кутаси» (1961), «Кордон» (1964), та ін.
Писав російською мовою. Після виходу на пенсію Л.П. Горлецький переїхав до Львова, де працював у письменницькій організації. Писав російською мовою.
Часто приїжджав на Деражнянщину, зустрічався із читачами своїх книг.
Помер 29 січня 1986 року.
Нагорна Ольга Григорівна
Ольга Григорівна Нагорна (Ковальчук), народилася 18 січня 1931р. у старовинному, мальовничому с. Хотьківці Красилівського району Хмельницької області, яке розташоване на правому березі річки Бужок (ліва притока Південного Бугу). Згідно з легендою, назва села походить від імені жінки на ім’я Хотина (Хотя). Вона єдина вціліла разом з сином з усього поселення після різанини, яку здійснили турки (під час панування на Поділлі у XVII столітті) і відродила свій рід та село.
Батько О. Нагорної, Григорій Якимович, був добре освіченим і відомим, як здібний господарський і партійний керівник районного рівня. Мама, Ганна Іванівна, була малописьменною, але мала гарний природний розум та кмітливість.
Завдяки турботам батьків О. Нагорна з дитинства полюбила художні книги і добре навчалася у школі. Після закінчення у 1950 р. Кам’янець-Подільського технікуму політосвіти отримала професію бібліотекаря і разом з чоловіком прибула на роботу в с. Коричинці Вовковинецького району Хмельницької області. Це село стало її другою малою батьківщиною. Там вона народила сина і доньку, і протягом семи років успішно очолювала сільську бібліотеку, керувала народним театром та акапельним хором.
Після закінчення Харківського інституту культури у 1965 р. О. Нагорна протягом 27-ми років очолювала районну бібліотеку для дітей у м. Деражня Хмельницької області. Її творча і натхненна робота щодо підтримки високої мотивації у дітей до читання через спеціально створений у бібліотеці ляльковий театр, проведення різноманітних дитячих конкурсів та ранків, оформлення книжкових виставок, святкових вітрин та стендів тощо. Була відзначена Почесним значком Міністерства культури СРСР «За відмінну роботу» та іменним золотим годинником, а також багатьма грамотами і дипломами.
Поряд із кар’єрними здобутками вона здійснювала активну громадську роботу, стала позаштатним кореспондентом районної та обласної газети. Її статті відзначаються достовірністю фактів, теплотою та переконливістю.
В 2018 р. вийшла друком її перша літературно-історична краєзнавча книга «Дороги життя». У ній вона описала історію власного роду, дитинство, юність, відтворила життя людей за радянських часів і сьогодення. Половина книги присвячена Деражнянському краю.
Книга «Хутір Циганівка» є її другою творчою спробою і присвячена маловідомій і трагічній історії життя мешканців маленького хутору, який був заснований після Жовтневої революції вихідцями с. Згарок та с. Коричинці (на той час Летичівського повіту). Засновники цього хутору, отримавши власні земельні наділи, покинули насиджені оселі, побудувалися на новому місці і перевезли туди свої сім’ї. Адже, як випливало з ленінського Декрету про землю від 1917 р., селянам надавалося право самим обирати форму користування отриманою землею: подвірну, хутірську, общинну, або ж артільну. Тоді ще ніхто не здогадувався, що незабаром більшовики підступно обмануть селян. За рішенням Й. Сталіна, у 1938 р. цей хутір, як і більшість інших хуторів в Україні, були безжально знищені, їх жителі змушені були віддати весь свій реманент, худобу і землю у колгоспи, зруйнувати свої хати і заново побудуватися у сусідніх селах.
У книзі також представлено чимало розповідей та оригінальних фотоматеріалів щодо окремих сімей с. Коричинці та с. Згарок, які допомагали і підтримували хуторян. Разом вони пережили тогочасні грабіжницькі хлібозаготівлі і податки, репресії та голодовки (1921–1922р.р. та 1932–1933 рр.). А головне, народили і виховали дітей, які продовжили життя на благословенній подільській землі, а потім захистили її від страшної німецької навали у 1941-1945 роках. Отже, дана книга є своєрідним словесним пам’ятником колишнім хуторянам, їхнім родичам та сусідам із Згарка та Коричинець. Бо й справді, лише те, що записано на папері, назавжди залишиться у пам'яті поколінь. М. Мусієнко м. Київ
Ковпак (Стоянецька) Ольга Петрівна
Стоянецька (Ковпак) О. П. про себе
Посеред зими у день Святого Антонія Всевишній прикликав у широкий світ дівчинку: 30 січня 1953 року народилася я – Ольга Дика. Батьки були родом із сусідніх між собою сіл Королин і Стоянці (Мостиський район Львівської області). Коли мені було три роки, маму перевели зі Стоянець до Бортятина у місцеву школу на посаду вчителя початкових класів. Я прожила там три роки. В той час, коли батьки були на роботі, зі мною залишалася нянька.
Навчаючись у школі, я почала дописувати до Мостиської районної газети «Соціалістичний шлях» (тепер назва газети «Наш край»). Редактор газети Карп'як Дмитро називав мене позаштатним кореспондентом газети, спілкувався зі мною листами. У 10 класі я почала писати вірші, їх друкувала районна газета.
У 1970 році закінчила Судововишнянську середню школу і все життя вдячна їй за те, що тут я навчилася шити, варити, будувати, працювати з деревом і з металом, з електроприладами, ознайомилася з усіма хитрощами домоводства.
Та обставина, що я після завершення школи у 1970 р. не вступила до Львівського державного університету через недобір одного балу для суми перехідного балу, привела мене на роботу в Соколянську восьмирічну школу на посаду старшої піонервожатої. Повторна спроба наступного року вступити до вишу завершилася аналогічно першій спробі, отож, я продовжила працювати у цій же школі. За цей період подружилася з молоддю села. Ми, у вільний від роботи час, збиралися у клубі, розбирали ролі з п’єс, готували костюми і декорації, приходили на репетиції, а потім – виступали у своєму селі і в навколишніх селах з виставами.
В кінці серпня 1972 р. мене викликали до Мостиського райвно на прийом до начальника. Він був з м. Хмельницького. Розповів про проблему у Старявській восьмирічній школі з відсутністю вчителя німецької мови і запропонував піти туди на роботу. Не дивлячись на мої спроби відмовитися через відсутність відповідної освіти, мене таки перевели в цю школу на роботу. Через місяць вчителька української мови пішла у декретну відпустку, і мені доручили викладати ці предмети у моєму 5 класі, де я була класним керівником. Ще через місяць в такий самий спосіб звільнилися уроки математики, то мені довелося викладати ще й математику у 5 класі.
У вільний час в цьому селі продовжилася моя «театральна» діяльність аналогічно Соколянській. Через велике навантаження доводилося ввечері не лише перевіряти зошити, писати конспекти уроків на наступний день, але і вивчати тексти німецькою мовою, втретє готуючись до вступних іспитів. Іноді доводилося вчити надворі при світлі місяця, зимових зірок і снігової перини, оскільки господиня квартири і колега рано лягали спати і вимикали світло.
1973 рік виявився для мене щасливим, бо я таки вступила до Львівського державного університету і стала студенткою стаціонарного навчання на факультеті іноземних мов.
В кінці вересня 1978 року я народила дочку Іринку. Чоловік продовжував стаціонарне навчання, тож мені довелося шукати роботу, щоб утримувати сім’ю, хоча ми з дочкою жили з батьками. Через два роки я влаштувалася на роботу у м. Львові (за 45 км від Судової Вишні) на посаду перекладача у науково-конструкторському бюро заводу «Львівхімсільгоспмаш». Іноді доводилося ховатися у бібліотеці між стелажами, бо дочка не спала вночі, а о 5-тій ранку мені треба було йти до поїзда. З дочкою залишалася моя люба бабуся Франка. Вона теж мене любила настільки, що покинула своє господарство у Стоянцях на невістку Станіславу, медсестру, (вона вийшла заміж за татового брата Василя і була маминою молодшою сестрою), і погодилася грати роль няньки.
За щасливим збігом обставин у 1980 році мені пощастило влаштуватися вчителем англійської мови у свою рідну Судововишнянську середню школу. Навантаження було велике: майже дві ставки і класне керівництво у 5-а класі, де навчалося 45 учнів. Доводилося вести уроки у дві зміни.
У 1981 році чоловік отримав диплом юриста і був направлений на роботу в м. Городок Хмельницької області. Згодом і ми з дочкою переїхали до нього.
У 1983 році народилася дочка Тетянка, а у 1985 році – син Андрійко. Він за вагою був найбільшим у пологовому відділенні – 4500 г, тому медсестри жартома називали його «головою колгоспу». (Через 30 років він став головою міста Деражня).У 1986 році чоловіка перевели у це містечко, яке стало для нас рідним.
З 1 вересня 1989 р. мене було переведено на роботу в Деражнянський райво на посаду методиста з кадрових питань. Згодом мені ввели в обов’язки керувати викладання іноземних мов у навчальних закладах району.
З 1993 р. стала керівником створеного мною літературно-мистецького клубу «Палітра» при Деражнянській районній бібліотеці.
Згідно результатів атестацій, у 1996 році мене нагороджено значком «Відмінник освіти України» та присвоєно педагогічне звання «Вчитель-методист».
За певних обставин у 2000 році подала заяву про переведення мене на посаду вчителя Нижнянської ЗОШ І-ІІІ ст. Через відсутність фахівців у районі довелося одночасно викладати іноземні мови ще у Деражнянській ЗОШ №1, Деражнянській ЗОШ №3 та у Деражнянському професійному аграрному ліцеї.
В той самий час, у 2000 році, була прикріплена до Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України для здачі екзаменів кандидатського мінімуму та отримання консультацій щодо написання дисертації, так як за сімейними обставинами не мала змоги захиститися. На «відмінно» склала два екзамени з кандидатського мінімуму (філософія та іноземні мова), підготувала до друку дві наукові статті.
З 26 грудня 2000 р. член Хмельницької міської літературної спілки «Поділля», чл. квиток № 82. В березні 2003 року мене призначили на посаду завідувача районного методичного кабінету Деражнянського райво. З 3 грудня 2003 року обрана методистом-кореспондентом Хмельницького обласного інституту післядипломної освіти, членом редакційної колегії Часопису кафедри менеджменту та освітніх технологій «Варіативність. Інноваційність. Результативність. Аналітичність управління».
З 2003 р. – голова Деражнянського районного осередку товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.
За час роботи на посаді завідувача райметодкабінету успішно було проведено моніторинг навчальних закладів і батьків учнів з дослідження якості освіти, як особистісно орієнтованої у Деражнянському районі, за що отримала Подяку від управління освіти і науки Хмельницької облдержадміністрації. Було проведено велику кількість районних навчальних семінарів із заступниками директорів та учителями на різну тематику. В районі проходило 9 обласних семінарів з різними категоріями педагогічних працівників.
З липня 2007 р. – член Хмельницької обласної організації Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», чл. квиток № 17.
ГІРНИК ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ
Народився 30 квітня 1956 року в м. Хмельницький. Батько був письменником, мати працювала в Центрі народної творчості, згодом – в інституті фольклору та етнографії АН УРСР. Дитинство минуло в с. Вербівка на Черкащині. Навчався в школі №3 м. Хмельницький. У 1977 році закінчив Київський педагогічний інститут, у 1989 – Вищі літературні курси в Москві.
Поет, член Спілки письменників України з 1984 року, член Асоціації українських письменників з 1996 року, лауреат багатьох літературних премій: Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009), літературної премії Національної спілки письменників України імені Павла Тичини (2004), Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (1997), Всеукраїнської літературно-мистецької премії журналу «Дніпро» імені Андрія Малишка (1989), літературної премії видавництва «Молодь» імені Павла Усенка (1989).
На поетичну і літературну свідомість поета впливає любов до поезії Тараса Шевченка, і це стало його вибором факультету української філології, куди поступив до Кам'янець-Подільського педагогічного інституту. Вчителював у сільських школах на Вінниччині та в Хмельницькому районі, працював завідувачем літературно-драматичної частини Хмельницького театру ляльок. Любов до художнього слова спонукала Павла Миколайовича вступити на Вищі літературні курси у Москві. Свого часу він був членом Хмельницької обласної організації Спілки письменників України.
Павло Гірник – автор книг «Спрага», «Летіли гуси», «Коник на снігу», «Смальта» та ін. Як зазначають прихильники його поезії, поет пише вірші у своєрідному стилі, неодноразово їх переписує і доповнює. У 2008 році побачила світ збірка поезій Павла Гірника «Посвітається», що була високо пошанована членами Шевченківського комітету і поет став лауреатом Національної Шевченківської премії 2009 року.
З недавнього часу поет мешкає у селі Садовому на Деражнянщині. Він одразу знайшов спільну мову з односельчанами, з спогадів і розповідей яких черпає для себе теми для нових віршів. Його поезії і розповіді про нього неодноразово публікувалися в районній газеті «Вісник Деражнянщини», в обласних виданнях. Павло Гірник – постійний користувач Вовковинецької міської бібліотеки, він неодноразово відвідував Деражнянську центральну районну бібліотеку, де зустрічався з читачами та поціновувачами його поезій.
Друкувався в зарубіжних виданнях та в перекладах російською, чеченською, азербайджанською, англійською та німецькою мовами.
На вірші П. М. Гірника написано багато пісень, на лібрето створено оперу «Вічний етап». Певний час поет вів передачу «Майстерня» на обласному телебаченні та Малу поетичну академію для обдарованих дітей. Зробив десять перекладів п’єс для лялькового театру – з білоруської, російської та шотландської (староанглійської).
На сьогоднішній день працює над виданням збірника поезій «Подорожній».
Ставнічук Руслана Миколаївна
Ставнічук Руслана Миколаївна (дівоче прізвище - Остаховська) народилася 22 лютого 1992 року у с. Козачки Летичівського району Хмельницької області. Тепер проживає у м. Деражня Хмельницької області. З 1997 р. по 2008 р. навчалася в Козачківській ЗОШ І-ІІІ ст., яку закінчила з відзнакою. З 2008 р. по 2013 р. навчалася у Хмельницькому університеті управління та права, по звкінченні якого здобула кваліфікацію юриста. Після навчання якийсь час працювала за спеціальністю. З 2020 року працює секретарем судових засідань Деражнянського районного суду Хмельницької області. Заміжня. Має сина Артема.
З дитинства полюбила книгу. Також захоплюються літературою, поезією, історією, рукоділлям. Перший вірш написала в 10-річному віці.
Перша збірка "Я щаслива" вийшла у 2013 році, куди ввійшли дитячі вірші та декілька зрілих поезій, друга "На хвилях долі" - у 2017 році, в якій поетеса розкрила свої почуття до чоловіка, любов до матері, до сина, до батьківщини та філософські роздуми.
Часто друкується в літературних альманахах: "Антологія сучасної української літератури", "Україні присвячую", "Енциклопедія сучасної літератури", "Скарбниця мудрості", "Антологія сучасної новелістики та лірики України", "Світле мереживо надії", "Душа автора"; літературних журналах "Літера Т", "Барви", газетах "Гарний настрій" та "Вісник Деражнянщини"
. Неодноразово нагороджена Почесними грамотами та дипломами за участь в літературних конкурсах. Отримує Президентську літературну стипендію.
Івчук Неля Павлівна
Автобіографія
Я, Івчук (Кушнір) Неля Павлівна, народилася 10 червня 1954 року в с.Згарок Деражнянського району Хмельницької обл. Батьки: Кушнір Павло Іванович працював ветлікарем к-пу «Перемога», Кушнір Лідія Мар’янівна – зоотехніком.
З 1961 року по 1969 рік навчалася в Згароцькій 8-річній школі. У 1969 році поступила на навчання в у Хмельницьке педагогічне училище на відділ «Вчитель початкових класів».
З 1965 року (ще у школі) грала в оркестрі народних інструментів (мандоліна, домра). У педучилищі з 1 курсу грала на домрі (І «пріма») у домровому оркестрі.
За час праці у школі уроки музики проводила з інструментом, організувала у класі ансамбль «Колосочки», який став лауреатом конкурсу «Ми – діти козацького роду», була керівником районного методичного об’єднання 1-4 класів, керувала «Школою творчого вчителя», постійно на базі свого класу проводила апробацію нових підручників.
Після закінчення училища у 1973 році за направленням відділу освіти розпочала свою трудову діяльність у Вовковинецькій середній школі вчителькою 1-3 класів.
В 1978 році була переведена в райком ВЛКСМ інструктором, а потім призначена директором Будинку піонерів. Водночас виконувала обов’язки методиста початкових класів в районному відділі освіти, де працювала до 1983 року. В цей час побувала з фронтальними перевірками в усіх школах Деражнянського району.
У 1980 році закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка по спеціальності «Викладач української мови та літератури».
У 1980 році перейшла працювати в Деражнянську загальноосвітню школу № 1 вчителькою початкових класів.У даній школі пропрацювала 21 рік.
Педагогічний стаж - 35 років, вчитель вищої категорії, маю звання «Старший вчитель».
У 1989 році закінчила курси ДСААФ, одержала права водія легкових автомобілів.
У 1995 році була нагороджена медаллю «Відмінник народної освіти».
Діти: син Ярослав трагічно загинув у 1999 році, донька Юлія в даний час працює у Деражнянській міській раді, має вищу освіту, спеціальність «Економіка і фінанси».
Онуки: Назар і Яніна.
У 2004 році за станом здоров’я вийшла на пенсію, вдова.
З 2005 року член клубу садівників-городників «Крокус».
.
Малюю, вишиваю, пишу вірші, ще зі школи пишу дитячі оповідання, вмію писати різноманітними друкованими шрифтами.
Травень, 2019р
Микола Іванович Матвіїв
(1940-1991)
Народився Микола Матвіїв 19 січня 1940 року в с. Коржівці Деражнянського району. Сім'я була злиденною. Голодували. Повоєнні роки у житті Миколи Матвіїва були не кращі, тай наступні не принесли у життя Миколи Матвіїва полегшення. Микола Іванович від народження і до смерті прожив у бідності, голодував, але ніколи не просив подачок, бо був надто гордий. В місцевій школі Микола Матвіїв вчився дуже добре, «тягнув» на золоту медаль, але на випускних екзаменах допустив лише одну помилку при розв'язанні завдання з геометрії. Про нього часто згадували Ф. М. Коваль, вчителька математики, вчитель української мови та літератури М. М. Хіблєн.
По завершенню навчання в школі до Миколи прийшло перше кохання. А подарувала його йому Марічка Шуть, працівниця залізничної станції Коржівці.
Невдовзі Микола одружився на випускниці Хмельницького педагогічного училища. Молоде подружжя переїхало в Шепетівку, де Микола працював у міській бібліотеці. В 1957 році Микола Матвіїв вступив на філологічний факультет Львівського університету ім. Івана Франка, але, провчившись два роки, Матвіїв полишає університет. Він, навчаючись був дещо амбіційним, часто вступав в публічні дискусії з викладачами та студентами на лекціях. Сестра Миколи Матвіїва по матері Марія Заболотна з Красносілки Деражнянського району свого часу згадувала, що брат залишив навчання в університеті за станом здоров'я. Микола Матвіїв влаштувався на роботу в школу одразу ж після залишення навчання в університеті, в 10 кілометрах від Львова. Крім Коржовець і Красносілки поет проживав і на Львівщині, на Івано-Франківщині, в Житомирській та Одеській областях. Микола Матвіїв працював переважно в клубних та бібліотечних установах, іноді вчителював, викладав українську мову і літературу.
В 60-ті роки Микола Матвіїв видав книжечку поезій, свої вірші підписував псевдонімом «Косаренко».
В кінці 1990 року Микола Матвіїв переїжджає до сестри Марії в село Красносілку. На прохання місцевої влади він виконує надписи назв вулиць і нумерацію будинків села Красносілки, що й досі збереглися і нагадують сільчанам про поета.
25 лютого 1991 року закінчилося земне життя поета. Вічний спочинок він знайшов на старому кладовищі села Красносілка. Рідні поставили йому скромний пам’ятник з портретом.
Уже в наш час поезії Миколи Матвіїва опубліковані в літературно-художньому альманасі «Літературна Деражнянщина», що був виданий Деражнянською центральною районною бібліотекою за сприяння місцевої влади. Свято бережуть пам'ять про поета Миколу Матвіїва в Коржовецькій сільській бібліотеці-музеї. Спогади про нього передають його земляки своїм дітям і онукам. Деражнянська районна бібліотека видала книгу про нього та його творчість "Микола Матвіїв - одинокий лелека поезії".
Коментарi